Блок 4. Фізика світла: Від формул до фотореалізму

«Ми підійшли до етапу, який перетворює сухі математичні форми на візуальне мистецтво. До цього моменту ми з вами були схожі на сліпих скульпторів: ми навчилися створювати форми в темряві, ми знаємо, де знаходяться об'єкти, але ми їх не "бачимо". У комп'ютерній графіці саме світло є тим інструментом, що дарує нам розуміння об'єму, глибини та матеріалу.

У моєму проєкті я не використовую готові ігрові рушії, які роблять магію за вас. Кожен фотон, який ви бачите на екрані, розрахований вручну всередині фрагментного шейдера (GPU). Це чиста фізична симуляція взаємодії світла з поверхнею. Ми розберемо, як звичайний вектор перетворюється на сонячний блік і чому тіні в Raymarching — це найкраще, що траплялося з комп'ютерною графікою.»


1. Фундамент: Вектор нормалі та Градієнт

Перш ніж ми пофарбуємо об'єкт, ми повинні зрозуміти його орієнтацію в просторі. В класичній графіці (на полігонах) нормаль — це перпендикуляр до трикутника. Але у нас немає трикутників. Як же нам дізнатися, куди "дивиться" поверхня сфери в конкретній точці? Ми використовуємо Градієнт поля відстаней.

Згадайте функцію getNormal(vec3 p). Це серце нашого рендеру. Ідея проста: ми робимо крихітний крок (наприклад, на 0.001 одиниці) вліво, вправо, вгору і вниз від точки, в яку влучив промінь. Ми порівнюємо значення SDF у цих точках. Якщо праворуч відстань до об'єкта більша, ніж ліворуч — значить, поверхня нахилена вліво. Різниця цих значень по трьох осях дає нам вектор нормалі.

// Обчислення нормалі через центральну різницю
vec2 e = vec2(0.001, 0.0);
float dx = map(p + e.xyy) - map(p - e.xyy);
float dy = map(p + e.yxy) - map(p - e.yxy);
float dz = map(p + e.yyx) - map(p - e.yyx);
return normalize(vec3(dx, dy, dz));

Без цієї функції ми ніколи не зможемо побудувати освітлення. Вона — наш "дотик". Вона каже нам: "Ця точка дивиться прямо на сонце, а ця — від нього". Це фундамент, на якому ми будуємо наступний крок — Модель Фонга.


2. Модель віддзеркалення Фонга: Анатомія візуального образу

Для розрахунку фінального кольору пікселя я реалізував класичну модель Фонга. Вона не намагається прорахувати мільярди реальних фотонів — це було б занадто важко навіть для сучасної відеокарти. Замість цього вона розбиває світло на три логічні компоненти, які ми можемо бачити в реальному житті.

А. Ambient (Фонове світло)

Це світло, яке вже багатократно відбилося від стін і предметів. Воно не має чіткого напрямку і просто підсвічує найтемніші ділянки. У коді це зазвичай невелика константа. Без неї тіні були б абсолютно чорними, як у вакуумі космосу, що виглядає неприродно для земних умов.

vec3 ambient = baseColor * 0.15;

Б. Diffuse (Дифузне розсіювання — Закон Ламберта)

Основний компонент, що дає розуміння об'єму. Якщо світло падає прямо на поверхню (під кутом 90°), точка буде максимально яскравою. Якщо під нахилом — тьмянішою. Ми використовуємо скалярний добуток (Dot Product) між нормаллю та напрямком на світло.

float diff = max(dot(normal, lightDir), 0.0);

В. Specular (Дзеркальні бліки)

Це та сама яскрава біла крапка, що робить поверхню "металевою" або "глянцевою". Вона залежить від позиції вашої камери. Я використав модифікацію Блінна-Фонга: ми знаходимо вектор між напрямком на світло та напрямком на камеру.

float spec = pow(max(dot(normal, halfVector), 0.0), 64.0);

Піднесення до 64-го ступеня стискає блік, роблячи його маленьким і різким — так ми отримуємо ефект полірованої сталі.


3. Магія м'яких тіней (Soft Shadows)

У Raymarching ми отримуємо тіні майже "безкоштовно". Коли промінь знайшов точку на поверхні, ми випускаємо другий промінь (Shadow Ray) з цієї точки в бік сонця. Якщо цей промінь по дорозі зачепив інший об'єкт — точка в тіні.

Але справжній реалізм дають М'які тіні. Замість того, щоб просто сказати "так" або "ні", ми аналізуємо: наскільки близько наш промінь пролетів повз перешкоду? Якщо він пройшов дуже близько, ми створюємо напівтінь (Penumbra). Чим далі об'єкт від своєї тіні, тим розмитішою вона стає — точно як у реальному світі.

// Розрахунок коефіцієнта тіні
for(float t = 0.02; t < max_t; ) {
float h = map(ro + rd * t);
if(h < 0.001) return 0.0; // Повна тінь
res = min(res, k * h / t); // М'який перехід
t += h;
}

4. Гамма-корекція та фінальний колір

Останній штрих — це робота з кольором. Монітори відображають кольори нелінійно, тому без корекції картинка буде виглядати занадто контрастною та "брудною". В кінці шейдера я додаю гамма-корекцію, яка вирівнює яскравість.

color = pow(color, vec3(1.0 / 2.2));

Це робить тіні м'якшими, а переходи кольорів — природними. Ми поєднуємо всі компоненти: Ambient + (Diffuse + Specular) * Shadow, отримуючи картинку, яку неможливо відрізнити від професійного рендеру.

Підсумок: Завдяки Raymarching ми створили складну оптичну систему всього за кілька десятків рядків коду. Ми отримали динамічні нормалі, фізично коректні бліки та м'які тіні, не використовуючи жодного полігона чи готової текстури. Це і є симбіоз геометрії та фізики світла.